Tool items
З історії самоврядування міста Києва
Становлення та розвиток місцевої влади Києва мають давню тисячолітню історію. Витоки зародження місцевої влади сягають громадівського та племінного самоврядування територіальних общин, родів та племен прадавніх слов’ян, які проживали на території сучасного міста Києва.
Територіальне громадівське самоврядування зароджувалось та розвивалось на основі звичаєвого, природного права вільної громади. На основі звичаєвого права обирались посадові особи громад, вирішувались різні питання місцевого значення. Громада самостійно чинила суд, охороняла свою територію та здійснювала інші самоврядні функції.
Територіальна громада (верв) утворювалась природним шляхом, відповідно й право громади (копи, купи) на управління своїми справами є природним невідчужувальним правом громади (належить громаді від пририди її утворення, дароване Творцем).
Українська територіальна громада, на відміну від близьких сусідів (російських общин або польських гмін), мала широку автономію, і з давніх часів керувалася звичаєвим (природним) правом, яке згодом переросло в певну українську народну правову систему під назвою “копний статут” або “копне право”.
На основі народного копного права збирались віча громад (верв), обирались старійшини (старці), копники (копні судді) та інші посадовці територіальної громади.
Суспільно-економічну основу громадівського самоврядування становила суспільна (публічна) власність громади на землі, пасовища, ліси тощо.
Суспільно-економічні формації, які передували зародженню та утворенню держав, прийнято називати азійськими формаціями, азійськими прадержавами. Основою азійського способу виробництва була господарська діяльність територіальної громади.
Розвиток господарської діяльності громад та їх територіальне поширення в подальшому привели до утворення держав.
Київська княжа держава (до 882 року).
З утворенням та розвитком прадавньої Київської княжої держави в управлінні територіальною громадою міста (поселення) набуває поширення двовладдя (дуалізм): поряд з різними органами місцевого самоврядування функціонує і місцева державна влада, яка призначалася князем.
Основа місцевого самоврядування княжого Києва – громадівське самоврядування. Посадові особи київської громади обиралися народним волевиявленням, на “вічах” – вічових зборах громадян міста.
Поряд з елементами місцевого громадівського самоврядування в прадавньому Києві існувала і сильна міська княжа адміністрація (тисяцькі, соцькі) на чолі з київськими князями (міфічний князь Кий, князі Аскольд та Дір).
Київська великокняжа держава (882 – 1132 роки; 250 років).
У 882 році в Києві утвердилися нащадки Рюрика – ватажка (князя) варягів, вояків-вікінгів, які плавали зі Скандинавії по Дніпру до Константинополя.
Київ з 882 по 1132 роки (250 років) був столицею великої давньоруської держави Київської Русі - європейської монархічної імперії династії Рюриковичів (Великі князі Київські: Олег, Ігор, Ольга, Святослав, Володимир Великий, Ярослав Мудрий, Володимир Мономах, Мстислав).
Головною посадовою особою, після Великого князя, в місті Києві був тисяцький (або, тіун – слуга), котрий фактично виконував функції голови міста. У його компетенції перебували всі міські справи і землі. Свою владу тисяцький (тіун) реалізовував через “міську княжу адміністрацію” – соцьких і десятників. До відання міської державної влади відносилися судочинство, адміністративне управління, податки.
Суб’єктом міського самоврядування виступали міські громади. Найважливіші питання вирішувались на міських вічах, а для поточного управління обирались війт та інші посадовці міської громади. Віча вирішували питання війни та миру, брали участь у формуванні адміністративних та судових органів міста.
Міська громада керувалася на основі звичаєвого, природного права, яке на українських землях мало назву “копне право”.
Доба роздробленості (1132 – 1239 роки; 107 років).
Після смерті у 1132 році князя Мстислава (син Володимира Мономаха) почалася епоха роздробленості Київської великокняжої держави та доба руїн міста Києва (впродовж 107 років).
Місцеве самоврядування в Києві фактично було відсутнє. За цей період Києвом правили, точніше грабували місто, 46 князів, князьків та воєвод.
Найбільших матеріальних та людських втрат місто зазнало у 1169 році, коли Київ нещадно пограбував Володимиро-Суздальський князь Андрій Боголюбський. Князь Андрій Боголюбський (онук половецького хана Аепи) мав надзвичайно жорстокий характер. У 1169 році він не лише спалив житлові будинки в Києві, а й пограбував і спалив значну кількість церков і монастирів, вкрав чудодійну Володимирську (справжня назва Вишгородська) ікону Божої Матері та перевіз до Володимира-на-Клязьмі.
Однак, спалення та грабунки київських церков і монастирів не завадили Московській православній церві канонізувати (1751) Андрія Боголюбського у лик благовірного.
У складі Галицько-Волинської держави (1239 – 1240 роки).
У 1239 році король Данило Галицький приєднує місто Київ до Галицько-Волинської держави. Містом короткий термін (до 1 року) править його воєвода Данило Єйкович.
Під Золотою ордою (1240 – 1325 роки; 85 років).
Після захоплення й розорення Києва у 1240 році ордою хана Батия місто опинилося під монголо-татарським ярмом.
Києвом цілих 85 років одноособово правили ханські баскаки, місто було обкладене великою даниною.
Спільне правління
Литви та Золотої орди (1325 -1362 роки; 37 років).
У 1325 році Київ зайняв Великий Литовський князь Гедимін. Однак встановити повний контроль над містом литовському князю не вдалося.
Упродовж 37 років містом спільно правили намісники Великого князя Литовського та ханські баскаки. Двовладдя у Києві тривало до 1362 року.
Литовська доба (1362 – 1569 роки; 207 років)/
У 1362 році литовсько-українське військо на чолі з Великим князем Литовським Ольгердом розгромило війська трьох ординських ханів під Синіми Водами.
Київська земля остаточно приєднується (на 207 років) до Великого князівства Литовського. Після входження Києва до Великого князівства Литовського місцеве самоврядування розвивається у формі війтівста. Київський війт обирався громадою міста.
Із 1362 по 1396 рік (34 роки) Київ є столицею Київського князівства у складі Великого князівства Литовського. Поряд з війтом містом править київський князь.
У 1396 році Великий князь Литовський Вітовт перетворює Київське князівство у намісництво. Із 1396 по 1440 рік (44 роки) Києвом правили намісники Великого князя Литовського.
У 1440 році знову відновлюється Київське князівство у складі Великого князівства Литовського. Із 1440 по 1471 рік (31 рік) поряд з війтом містом править київський князь.
Князівська влада в Києві була остаточно ліквідована у 1471 році. Із 1471 по 1569 рік (98 років) містом правлять воєводи Великого князя Литовського.
Маґдебурзьке право
У 1494 році місто Київ, як компенсацію за втрачене автономне князівство, отримує замість вічового устрою міське управління за німецьким (маґдебурзьким) правом. “Уставна грамота” 1494 року, видана місту Києву Великим Литовським князем Олександром значно обмежувала права воєвод, які призначались князем, і розширювала права громадян міста.
Надання Києву маґдебурзького права в повному обсязі відбулося у 1497-1499 роках.
Маґдебурзьке право (в деяких історичних документах має назву німецьке або саксонське право) передбачало надання громаді міста права запровадити систему міського самоврядування на зразок управління німецьким містом Маґдебургом.
Надання маґдебурзького права означало новий етап у розвитку місцевого самоврядування в місті Києві – європеїзація міського управління на зразок західноєвропейських міст.
Правовими наслідками отримання Києвом маґдебурзького права стали: відміна звичаєвого народного (копного) права, обмеження прав місцевої державної адміністрації (воєвод, намісників тощо), обрання власного органу міського самоврядування - магістрату, який складався із двох колегій – ради (адміністративний орган) та лави (судовий орган). Раду магістрату очолював бурмістр, колегію лавників – війт.
Право бути обраними до магістрату мали жителі міста “добрі, розумні, осілі в місті, віком від 25 до 70 років, не дуже багаті і не дуже бідні, з доброю славою, законнонароджені, охороняючі справедливість та правду, такі що не мають жадібності та злості, не лихварі, не двоєжонці тощо”
Магістрат відав усіма міськими справами - адміністративними, фінансовими, господарськими, правовими, судовими, військовими тощо. Магістрат мав свого зодчого (архітектора), міську охорону, а також власні збройні підрозділи. Так, місто Київ мало свою кавалерію під назвою “Золота корогва”.
Міська скарбниця наповнювалась за рахунок податків (з купців та ремісників), чинних мит (торгових - з товарів, вагових - від ваги, помірних - від міри, мостових тощо), оренди міського майна (млини, лазні, гостинні двори, броварні). Добрі прибутки місту надходили від гуральництва та шинків.
Київський магістрат регулював ціни на всі споживчі товари і крам, карав перекупників, контролював точність ваг і мір, забороняв азартні ігри, заарештовував волоцюг та жебраків. Магістрат утримував міську лікарню, народне училище, віспяний будинок, пожежну команду та міських музик.
Магістрат щорічно звітував перед громадою про прибутки та видатки міста.
Маґдебурзьке право було основою місцевого самоврядування міста Києва впродовж 340 років (до 1835 року).
Київ у складі Речі Посполитої (1569 – 1648 роки; 79 років).
У 1569 році було укладено Люблінську унію між Литвою та Польщею і утворилася єдина держава Річ Посполита (“Республіка”), до якої увійшли Литва, Польща і Україна.
Місто Київ на 79 років увійшло до складу нової держави – Речі Посполитої.
Центральну державну владу в місті представляв київський воєвода, який призначався польським королем. Стосовно місцевого самоврядування необхідно зазначити, що польські королі, намагаючись схилити на свій бік киян, неодноразово підтверджували їх маґдебурзькі права.
Громада міста обирала магістрат, а також війта, бурмістра та інших посадовців. Магістрат відав адміністративними, фінансовими, господарськими, правовими та судовими справами; регулював ціни на товари; встановлював податки; звітував перед громадою про прибутки та видатки міста.
Київ у роки національно-визвольної боротьби
українського народу (1648 – 1656 роки; 8 років).
Українське населення Києва брало активну участь в національно-визвольній боротьбі українського народу. Жителі Києва 1-4 грудня 1648 року підняли повстання проти польського гарнізону. З міста вигнали пропольського війта Ходику, шляхту та католицьке духовенство. Магістрат міста очолив новообраний війт Кирило Мехеденко.
28 грудня 1948 року тисячі киян радісно зустріли козацьке військо на чолі з Богданом Хмельницьким. Серед тих, хто зустрічав козаків, були міські урядовці та київське духовенство на чолі з єрусалимським патріархом Паїсієм.
Богдан Хмельницький планував перетворити Київ у політичний центр Української козацької держави.
“Мій Київ. Я пан і володар Київський.” – говорив гетьман у 1649 році на переговорах із комісарами польського короля. У 1652 році Богдан Хмельницький дав “місту своєму столичному” охоронну грамоту в якій забороняв проходящим козацьким військам заходити до міста, а також вимагати від киян більше (продуктів, фуражу тощо) ніж зазначалось в листах гетьмана до міської громади.
У роки існування Української козацької держави місцеве управління Києвом набуло своєрідних форм, що було наслідком полково-сотенного устрою козацької держави.
Органом місцевого самоврядування в Києві був виборний магістрат (на чолі з війтом), представником центральної влади (гетьмана) у місті був полковник Київського полку (полк мав 17 сотень та налічував 1790 козаків).
Київ у добу Руїн (1656 – 1686 роки; 30 років).
Українська козацька держава у 1656 році понесла значні втрати. Козацьке військо зазнало поразок під час походу на Польщу, у цьому ж році помер гетьман Богдан Хмельницький. Серед українського козацтва розпочалася епоха гетьманського двовладдя.
Гетьманське двовладдя серед українського козацтва на Лівобережній та Правобережній Україні призвело до того, що за часів так званої Руїни (1656 - 1686 роки) місто Київ неодноразово розорювали і грабували війська Московського царства і татари.
Упродовж 30 років статус та територіальна приналежність міста Києва були не визначені. Вперше московське військо ввійшло до Києва у 1655 році, хоча доля міста не була вирішена на переговорах між Річчю Посполитою та Московським царством. Фактично Київ перебував у статусі міста тимчасово окупованого військами Московського царства.
Місто у добу Руїн керувалось власним міським правом, фактично Київ не підлягав ані гетьманській, ані польській або московській адміністраціям.
Органом місцевого самоврядування в Києві був виборний магістрат (на чолі з війтом та бурмистром). Представником окупаційної влади був воєвода Московського царя, гетьмана представляв полковник Київського полку та київський сотник (Київ у добу Руїн мав статус сотенного міста, а полковим містом Київського полку був Козелець).
Незважаючи на важке економічне становище доби Руїни для Києва, в цей період відбулося духовне відродження міста: звільнившись від польського впливу, воно іще не потрапило під московський прес.
Історична продажа-купівля міста Києва у 1686 році.
Результатом невдач на завершальних етапах національно-визвольної боротьби (1648 – 1656 роки) українського народу було ослаблення Речі Посполитої та початок експансії Московського царства на захід.
Так-звані Переяславські угоди (статті) 1654 року ніким не сприймались і не визнавались. Володарі Польщі та Московії ділили українські землі на свій розсуд.
За Андрусівським перемир’ям 1667 року (другий поділ України між Московією та Річчю Посполитою), територія України була поділена по Дніпру. Київ залишався у Польщі.
Після третього поділу України, за “Вічним миром” у 1686 році, територія України знову була поділена по Дніпру (між Московією та Річчю Посполитою). На правому березі Дніпра лише Київ перейшов під зверхність Московського царства.
За “протекторат” над Києвом Московське царство сплатило Речі Посполитій величезну за тих часів суму – 1 млн. польських злотих (близько 150 тисяч карбованців золотом). Фактично у 1686 році польський король Ян ІІІ Собеський продав місто Київ (разом із невеликою прибережною до Дніпра територією між річками Ірпінь та Стугна) Московському царю (московській правительці Софії).
Твердження російських істориків про “приєднання Києва”, про “воз’єднання Москви та Києва” є просто байкою. У 1686 році місто Київ продав один володар (суверен) і купив інший володар (суверен). За тих часів було зазвичай продавати-купувати села, замки, містечка, міста та певні території.
Київ у статусі міста окупованого
військами Московського царства (1686 – 1710 роки; 24 роки).
Польский сейм був проти передачі Києва Московському царству і не ратифікував договір купівлі-продажу міста за “вічно-мирним” договором укладеним у 1686 році.
Відповідно до міжнародних правових відносин Київ належав Речі Посполитій і до 1710 року (24 роки) мав статус міста окупованого військами Московського царства.
У 1686 році було фактично укладено сепаратний “вічно-мирний” договір між володарями Речі Посполитої та Московського царства. Крім польського сейма, категорично проти укладання договору були українські гетьмани та козацькі старшини на Правобережній та Лівобережній частинах України.
Слід зазначити, що наприкінці ХVІІ століття у короткий часовий термін відбулися три історичні події, які мали надзвичайний вплив на подальшу долю Києва й України в цілому: “вічно-мирний” договір між Річчю Посполитою і Московським царством (1686 рік); обрання Івана Мазепи українським гетьманом (1687 рік); початок царювання Петра І (1689 рік).
До 1710 року, враховуючи невизначенність із статусом Києва, цар Петро І призначав у місто лише воєвод разом із московськими ратними людьми. Воєводи московського царя не мали суттєвого впливу на місцеве врядування Києва. Більше того, цар Петро І, намагаючись заручитись підтримкою міщан в питанні належності Києва Московському царству, грамотами виданими у 1689, 1699, 1700 і 1710 роках, не раз підтведжував давні права і вольності Києва.
Гетьман Іван Мазепа, який мав величезний вплив не тільки в Україні, але й в Московії, ставився до Києва теж дуже прихильно, не втручався у міське самоврядування та обороняв інтереси київських міщан.
Місто продовжувало жити за Маґдебурзьким правом. Населення міста, міщани обирали магістрат, війта, бурмістра та інших посадовців. Магістрат відав усіма міськими справами - адміністративними, фінансовими, господарськими, правовими, судовими, військоми тощо.
Київ під владою Московського царства,
з часом – Російської імперії (1710 – 1917 роки; 207 років)
У 1710 році після Полтавської битви (1709) та зміцнення могутності Московського царства, польський сейм ратифікував (через 24 роки після підписання) “вічно-мирний” договір 1686 року і місто Київ офіційно увійшло до складу Московського царства.
Вигідне територіальне розташування міста Києва на правому березі Дніпра стало стратегічним плацдармом для подальшої експансії Московського царства на захід.
Примітка:
До 1721 року в російськомовній політичній термінології вживались старомосковські назви держави: Московія, Московський улус Золотої Орди, Ординське царство, згодом Московське царство, яке виникло у ХVI-XVII ст. в процесі розпаду Великої Степової Імперії Чингізхана – Золотої Орди.
У 1721 році цар Петро І змінив назву “Московське царство” на “Всеросійська імперія”.
Після ратифікації у 1710 році польським сеймом “вічно-мирного” договору (1686 року) і легітимного входження Києва до Московського царства управління містом зазнало суттєвих змін. Була утворена Київська губернія, на чолі із генерал-губернатором, який, власне, став диктатором міста Києва та прилеглих територій.
Місто Київ, після звільнення у 1325 році від монголо-татарів входило, у різні часи, до складу Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, Московського царства. Устрій перших двох країн не був тоталітарно-центристським, маґдебурзькі привілеї міста ретельно захищались.
Московія, перебуваючи впродовж 300 років під татаро-монгольським ярмом, успадкувала деспотичний устрій тогочасних східних країн. Московія, Московське царство (з часом - Російська імперія) за своїм монголо-татарським, східним менталітетом не здатна була терпіти самоврядування – ні окремих міст, ні окремих територій.
Після входження у 1710 році Києва до складу Московського царства органи місцевого самоврядування Києва, які діяли за маґдебурзьким правом, поступово витіснялись адміністрацією, яка призначалась центральною владою, московськими царями. Місто потрапило під міцний прес тоталітарно-центристської політики Московського царства, згодом Російської імперії. Поступово царь Петро І фактично ліквідував демократичні принципи місцевого самоврядуванняі в Києві, поділивши міщан, як і все суспільство Московського царства, на “почтеннейшее общество” та “подлых людей”. В переважній більшості київські міщани були усунені від впливу на управління містом.
Російський уряд фактично ліквідував виборність посади війта. На цю посаду призначалися особи, які не піклувалися міськими справами, а думали лише про власні статки та прибутки своїх покровителів.
Російська цариця Катерина ІІ, яка вступила на престол у 1762 році, продовжила справи царя Петра І у напрямку повної централізації влади в Російській імперії. У 1764 році було скасовано Гетьманщину на українських землях, одночасно почався наступ на автономії міст та місцеве самоврядування.
Царським указом від 1764 року київський магістрат передається під контроль київського генерал-губернатора.
У 1775 році був виданий царський указ “О присоединении Киева к Малороссии” і місто Київ для “лучшего порядка в управлении” було віддано в управління малоросійського генерал-губернатора. Згодом, у 1781 році, Російська імперія була поділена на намісництва і утворено київське намісництво.
Наслідком утворення київського намісництва стало заснування Казенної палати та низки різних державних установ. До відання Казенної палати було передано усі маєтності та справи київського магістрату. Фактично за київським магістратом залишилася тільки судова влада над міщанами.
У 1785 році на Київ було поширено “городское положение” за царською “Жалованной грамотой городам” від 21 квітня 1785 року. Управління містом, по аналогії з російськими містами, передавалось двом міським думам: загальній та шестигласній. Київ за царювання Катерини ІІ фактично втратив свій автономний статус та самостійне врядування.
Російські царі Павло І (у 1796 році) та Олександр І (у 1801 році) частково повернули Києву деякі елементи міського самоврядування за маґдебурзьким правом. Однак Російська імперія була не здатна довго терпіти навіть найменшу автономність міст.
23 грудня 1834 року цар Микола І видав указ “О преобразовании управления города Киева”, яким остаточно скасовувались привілеї Маґдебурзького права та всі залишки автономії міста. На місто Київ знову було поширено дію катерининського “городского положения” 1785 року в повному обсязі.
Ліквідація у 1834 році Маґдебурзького права - це фактично початок перетворення європейського українського міста Києва на типове губернське місто Російської імперії.
Царським указам від 8 березня 1835 року “О льготах купечеству города Киева” з метою “умножения населения ... в древнем городе Киеве” було відкрито шлях для переселення до Києва з інших міст імперії російських купців, переважно старовірів. До міста поїхали купці з російської глубинки, які почали масово оселятися в Києві і набувати все більшого впливу на життя міста. Так першим міським головою став російський купець-старовір Парфентій Дегтерев.
Розвиток місцевого самоврядування у царській Росії був контрастом у порівнянні з європейськими містами. Правовою основою самоврядування у російських містах була “Жалованная грамота городам” від 21 квітня 1785 року, згодом - “Городское положение” від 16 червня 1870 року.
Нове “Городское положение” 1870 року закріпило основою виборчого права громадян міста їх майновий ценз. Головною умовою для участі горомадян міста у виборах до місцевих органів влади було володіння капіталом. Так уже до 1890 року кількість виборців у Києві скоротилась до 1 % від населення міста. Вся міська влада була залежна від крупних фабрикантів, банкірів, землевласників, купців, і фактично їм належала.
До 1917 року органами міського громадського управління Києва були: міські виборчі збори, міська дума, міська управа.
Право голосу мали лише жителі певного майнового цензу, які вчасно платили міські податки, а також різні юридичні особи, товариства, церкви, монастирі, які мали нерухомість та сплачували міські податки.
Міські виборчі збори обирали міську думу. Міська дума обирала міську управу у складі міського голови, членів міської управи і секретаря. Вибори міського голови затверджувались міністром внутрішніх справ Російської імперії.
Період революції та громадянської війни (1917 – 1920 роки).
У роки революції та громадянської війни містом одноособово управляли: комісари від Тимчасового уряду, комісари від Центральної ради, голови більшовицьких військово-революційниих комітетів, військові коменданти більшовицьких військ Росії, отамани міста від гетьмана Скоропадського, отамани міста від генерала Денікіна, військові коменданти війська польського (окупація міста поляками 06.05.1920-12.06.1920), секретарі революційних комітетів КП(б)У.
За роки революції та громадянської війни влада в місті Києві змінювалась 14 разів.
Слід зазначити, що за часів Української Народної Республіки було здійснено спробу реформувати місцеве самоврядування на зразок європейського.
За Конституцією УНР (від 29 квітня 1918 року) громадам надавались права широкого самоврядування. Так, згідно зі статтею 26 Конституції УНР, - “Всякого роду справи місцеві впорядковують Ради і Управи громад … Їм належить єдина безпосередня місцева вдада …”. Однак, конституційні положення Української Народної Республіки не були реалізовані.
У 1920 році, після повалення Директорії, в Україні встановлюється більшовицька влада. Столицею України більшовики обирають місто Харків, а Київ стає радянською провінцією – центром Київської губернії.
Радянський період (1920 - 1990 роки; 70 років).
Під диктатурою пролетаріату (1920-1941 роки).
Після встановлення в Україні більшовицького режиму органи місцевого самоврядування були ліквідовані та замінені органами “пролетарської диктатури” – ревкомітетами. Вся повнота влади в місті Києві належала Київському губревкому КП(б)У.
Київський губревком КП(б)У, виконуючи постанови центральних органів КП(б)У, у квітні 1921 року провів перші вибори до Київської міської Ради робітничих і червоноармійських депутатів. До складу міської ради було обрано 1459 депутатів, у тому числі 1093 комуністи. Повноваження ради були формальні, Києвом керував більшовицький губревком КП(б)У.
У 1932 році було утворено Київську область і Київ став обласним центром.
У січні 1934 року ХІІ з’їзд КП(б)У прийняв постанову про перенесення столиці Української РСР з Харкова до Києва. 24 червня 1934 року до Києва переїхали всі центральні партійні та державні органи Української РСР.
Після повернення столиці УРСР до Києва місто зазнало варварської “соціалістичної реконструкції”. Для вивільнення міських земель під спорудження адміністративних та партійних будівель, більшовики, що сповідували войовничий атеїзм, зруйнували більшу частину київських унікальних храмів: Михайлівський Золотоверхий монастир, Трьохсвятительську церкву, церкву Богородиці Пирогощої, Богоявленський Братський та Микільський військовий собори, храми Миколи Доброго, Різдва, св.Ольги, Воскресенську та Петропавлівську церкви на Подолі, Кирилівську дзвіницю, та багато інших святинь міста.
З прийняттям 5 грудня 1936 року сталінської Конституції СРСР усі ради отримали статус органів державної влади, однак фактичне управління на місцях здійснювали місцеві партійні органи під керівництвом центральних органів КП(б)У та ВКП(б).
Київ під німецькою окупацією (1941-1943 роки).
У часи Другої світової війни місто Київ з 19 вересня 1941 року по 6 листопада 1943 року було окуповане військами нацистської Німеччини. У місті було запроваджено жорсткий окупаційний режим Третього Німецького Рейху (нім. Deutsches Reich).
Вся повнота військової та адміністративної влади в місті Києві належала німецьким військовим комендантам (штадткомісарам). Окупаційний режим запровадив певні показові елементи самоврядування, зокрема діяла цивільна Київська міська управа на чолі з головою міської управи (бургомістром).
Київ“соціалістичний” (1945-1990 роки).
У роки Другої світової війни місто зазнало значних руйнувань та людських втрат. Весь центр був зруйнований. У відбудові Києва взяло добровільну участь все населення міста. Післявоєнне відновлення Києва продовжувалось майже 15 років і завершилось в основному до 1960 року.
Місцева влада в Києві фактично належала Київському міському комітету КП(б)У, за рекомендацією якого призначались керівники на усі управлінські та господарські посади в місті.
Перші післявоєнні вибори до Київської міської ради депутатів трудящих відбулися в грудні 1947 року.
Однак в умовах тоталітарної комуністичної системи існувала жорстка централізація державної та місцевої влади. Декларативно “буржуазному місцевому самоврядуванню” протиставлялись місцеві “ради народних депутатів”, списки в які формувались місцевими компартійними органами. Вільні вибори депутатів міської ради та виконкому міськради були неможливі. Кандидатури на посади голів Київської міської ради та Київського міськвиконкому погоджували на Політбюро ЦК КПУ, а голосування депутатів на сесіях Київради мало формальний характер.
Ухвалена 7 жовтня 1977 року чергова “брежнєвська” Конституція СРСР лише посилила політичну та державну владу правлячої комуністичної партії. Стаття 6 Конституції 1977 року юридично закріплювала державно-партійну монополію КПРС як “керуючу та направляючу силу радянського суспільства, ядро його політичної системи, державних та громадських організацій”.
Період від 1960-х і до середини 1980-х років радянською пропагандою було прийнято називати епохою “розвинутого соціалізму” (фактично це був період застою).
Саме в період “розвиненого соціалізму” в радянському суспільстві склалися передумови глибокої системної кризи (політичної, економічної, соціальної), яка і привела до остаточного краху соціалістичної командно-адміністративної системи та політичного розпаду радянської імперії – СРСР.
Київ – столиця України
Вперше у пострадянський період демократичні вибори до Київської міської ради відбулися 04 березня 1990 року. Вибори депутатів Київради І-го скликання проводилися на принципах вільного, загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні, відповідно до Закону УРСР “Про вибори депутатів місцевих Рад народних депутатів Української РСР” (від 27.10.1989, № 8305-ХІ).
Реальне відродження місцевого самоврядування у місті Києві розпочалося після ухвалення Декларації про державний суверенітет України (від 16 липня 1990 року) та Закону України “Про місцеві ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування” (від 07.12.1990 № 533-ХІІ).
З проголошенням Незалежності України (24 серпня 1991 року) та прийняттям Конституції України (28 червня 1996 року) місцеве самоврядування отримало конституційний статус. Закон України “Про місцеве самоврядування в Україні” (від 21.05.1997 № 280/97-ВР) визначив систему та гарантії місцевого самоврядування, засади організації та діяльності, правовий статус і відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування.
Ратифікація (15 липня 1997 року) Верховною Радою України Європейської хартії місцевого самоврядування заклала законодавчий фундамент для становлення та розвитку місцевого самоврядування в Україні відповідно до Європейської хартії та Конституції України.
Для міста Києва визначною подією було прийняття Закону України “Про столицю України – місто-герой Київ” (від 15.01.1999 № 401-ХІV), в якому визначено не лише засади формування та функціонування влади міста Києва, а й систему організаційних і фінансових гарантій з боку держави щодо здійснення Києвом столичних функцій. Закон про столицю, разом з іншими законами, надав громадянам міста право безпосередньо обирати Київського міського голову та депутатів Київської міської ради.
Створення правової основи місцевого самоврядування в місті Києві є безумовно позитивним фактором, однак цей процес потребує подальшого розвитку та вдосконалення задля розбудови повноцінного громадянського суспільства.
Представницька влада міста Києва.
Представницьким органом місцевого самоврядування міста Києва є виборний орган - Київська міська рада, яка складається з депутатів Київради і, відповідно до законів України, наділена правом представляти інтереси територіальної громади міста і приймати від її імені рішення.
Починаючи з 1990 року кияни 6 разів (у 1990, 1994, 1998, 2002, 2006, 2008 роках) обирали депутатів Київської міської ради. Чотири рази депутати Київради обиралися виборцями по одномандатних виборчих округах (мажоритарна система). Вибори депутатів Київради V-го та VI-го скликань проводилися за пропорційною системою: депутати обиралися за виборчими списками політичних партій, виборчих блоків політичних партій.
Загальний склад Київради впродовж шести скликань становив від 75 до 300 депутатів. Всього з 1990 року по 2011 рік депутатами Київради було обрано 600 представників територіальної громади міста Києва.
Багато депутатів Київської міської ради продовжили свою політичну та законодавчу діяльність у Верховній Раді України. Народними депутатами України в різні скликання були 46 депутатів Київської міської ради.
Головні посадові особи представницької влади міста Києва.
У 1990 – 1999 роках головною посадовою особою представницької влади міста Києва був голова Київської міської ради. За цей період головами Київради обирались: Назарчук Арнольд Григорович (1990), Малишевський Григорій Дмитрович (1990), Нестеренко Василь Павлович (1992), Косаківський Леонід Григорович (1994), Омельченко Олександр Олександрович (1998).
Заступниками голови Київради обирались Мосіюк Олександр Миколайович (1990) та Яловий Володимир Борисович (1998).
30 травня 1999 року вперше відбулися загальноміські вибори Київського міського голови відповідно до Закону України “Про столицю України – місто-герой Київ” (від 15.01.1999 № 401-XIV).
Першим Київським міським головою було обрано Омельченка Олександра Олександровича. У 2002 році Олександра Омельченка було вдруге обрано Київським міським головою.
На виборах у 2006 та 2008 роках Київським міським головою двічі обирався Черновецький Леонід Михайлович. 12 липня 2012 року повноваження Київського міського голови Черновецького Л.М. достроково припинені за особистою заявою.
З 12 липня 2012 року повноваження Київського міського голови здійснювала заступник міського голови – секретар Київради Герега Галина Федорівна.
На позачергових виборах 25 травня 2014 року на посаду Київського міського голови обрано Кличка Віталія Володимировича.
Серед міст України лише в Києві, враховуючи столичний статус міста, запроваджена посада заступника міського голови – секретаря Київради. Двічі заступником міського голови – секретарем Київради обиралися Яловий Володимир Борисович (1999-2002), Довгий Олесь Станіславович (2006-2008) та Герега Галина Федорівна (2011-2014).
19 червня 2014 року заступником міського голови – секретарем Київради обрано Резнікова Олексія Юрійовича.
Виконавча влада міста Києва.
Органом виконавчої влади міста Києва у 1990-1992, 1994-1995 роках був виконавчий комітет Київської міської ради, який обирався Київрадою.
У 1992-1994 роках повноваження виконавчого органу міста здійснював Представник Президента України у місті Києві, який одночасно був і главою Київської міської державної адміністрації. Представник Президента України мав статус юридичної особи, гербову печатку та здійснював свої повноваження одноособово.
З 1995 року органом виконавчої влади міста є Київська міська державна адміністрація, яка з 1999 року паралельно виконує функції виконавчого органу Київської міської ради.
Головні посадові особи виконавчої влади міста Києва.
Головами виконавчих комітетів Київради у 1990-1992, 1994-1995 роках обирались: Лаврухін Микола Васильович (1990), Малишевський Григорій Дмитрович (1990), Данькевич Іван Петрович (1992), Косаківський Леонід Григорович (1994).
Представниками Президента України в місті Києві, у 1992 – 1994 роках, указами Президента України призначались Салій Іван Миколайович (1992-1993 рр.), Косаківський Леонід Григорович (1993-1994 рр.).
Головами Київської міської державної адміністрації, у 1995 – 2010 роках, указами Президента України призначались Косаківський Леонід Григорович (1995-1996 рр.), Омельченко Олександр Олександрович (1996-2006 рр.), Черновецький Леонід Михайлович (2006-2010 рр.), Попов Олександр Павлович (2010-2013 рр.), Макеєнко Володимир Володимирович (з 25 січня 2014 року по 7 березня 2014 року), Бондаренко Володимир Дмитрович (з 7 березня 2014 року по 25 червня 2014 року).
25 червня 2014 року указом Президента України головою Київської міської державної адміністрації призначено Кличка Віталія Володимировича.