Тут поховано понад сотню тисяч жертв, репресованих і страчених органами НКВС. Цього року на Биківнянських могилах у третю неділю травня було присутні значно більше молоді ніж у попередні роки. Серед них і близько півсотні пластунів. Мабуть, саме так виховується національна свідомість, розуміння того, що інколи варто залишити безліч важливих щоденних справ, роботу та присвятити кілька годин тому, щоб згадати, відчути душею, почути серцем голоси предків. Йдучи по сосновій алеї, що неспішно і велично веде до меморіального хреста, коли немає буденних справ і турбот, коли знаходишся поза містом в оточенні своїх співвітчизників, справді є час задуматись, що робимо ми? Чи розвиваємось і ростемо, чи занепадаємо і деградуємо? Що робиться з нашим незламним українським духом? Чи досі він є таким? Що робимо для того, щоб схожі сторінки історії не повторились але щоб стали відомими якнайширшому загалу? „Хм, знову пафос!” – можливо подумає хтось. Знову патріотичні заклики, що є порожніми для байдужих і вже трохи заїждженими для свідомих. Молодь прагне втекти від нього якнайдалі у гучну музику, примітивну прозу, комп’ютерні ігри та інтернет. От тільки їм варто задуматись, чи тікають від названих вище речей, чи, може, від самих себе. Биківнянсьикй ліс – місце, куди варто поїхати навіть просто заради того, щоб поспілкуватись з собою, задати питання величним соснам, що бачили не одне покоління не один геройський вчинок, що бачили страждання, муку, самопожертву, байдужість, безвихідь і відчай. Вони знають, що це таке. А ми – ні. І це – наше щастя але і наша стежина до байдужості.